Боротьба проти диктатури держави й капіталу нерозривно пов’язана з боротьбою проти усіх форм фашизму та дискримінації. Фашистська ідеологія звертає народний гнів проти людей, що відрізняються за віросповіданням чи зовнішністю. Фашизм – це сліпі убивства випадкових людей, віднесених ідеологом до „нижчої раси”. Ці ідеологи навмисно „забувають”, що в умовах диктатури грошей – усі ми, окрім представників еліти, є людьми другого сорту з обмеженими правами та можливостями. Нам усім відведена лиш роль електорату і робочої сили. В даному випадку лише солідарність між нами – шлях до вирішення наших спільних проблем.

Фашизм небезпечний для усіх, незалежно від національної приналежності і кольору шкіри. Він однаково усім диктує як виглядати, у що вірити, кого кохати. Згідно примітивного набору догм і правил, кожен, хто прагне виділитися з натовпу має бути покараний.

У бунтівній Греції 2008, коли ультраправі переконались, що система, заснована на поліцейській жорстокості, захиталась від народного гніву, вони одразу стали на її захист і заговорили про необхідність врятування „порядку”. Сучасна „ліберальна демократія” не може існувати без ультраправих маргіналів, адже останні не обмежують себе нормами політ коректності і можуть відкрито виступити проти ворогів держави і капіталізму. Фашизм критикує сучасне суспільство, водночас возвеличуючи найгірші його елементи – паразитичних чиновників, поліцейську сваволю та приватну власність, яка є основою соціальної несправедливості.

Переконавшись у тому, що ідеологія нацизму повністю дискредитована, неонацисти вішають на себе ярлик „анти-системних” революціонерів. Вони відверто крадуть естетику в одвічних опонентів – антифашистів та лівих соціальних активістів. Існуючі на Заході т.зв. „автономні націоналісти” та „праві антиглобалісти” – це не більш ніж недолуга пародія на революційну боротьбу, що підкреслює теоретичну і творчу ущербність ультраправих. Не приховують цього й самі неонацисти. Перейнявши символіку й лозунги, свою сутність вони не змінили: як і раніше, вони захищають сильну непідконтрольну владу і виміщають агресію на мігрантах. Фашисти не визнають класових конфліктів й тому не помічають злочинів паразитичної еліти проти народу, екології, майбутнього. Профспілкові протести, у їхньому розумінні, це „перешкода росту економіки”, в чому вони солідарні з капіталістами. Водночас, вони удають, що ненавидять „капіталізм”, розуміючи під ним „МакДональдси” та інші атрибути американізації. В економічній системі, де щастя одиниць будується за рахунок експлуатації тисяч робітників, вони нічого поганого вони не бачать.

Історія продемонструвала ціну “антикапіталізму” ультраправих, котру вони показово підкреслюють у популістських цілях. За часів “національного соціалізму” Гітлера, чиновники надали можливість капіталістам займатися тим же, чим і раніше, але за умови лояльності і слухняності. Складно було бути успішним бізнесменом і не бути членом НСДАП. Для капіталістів були створені умови для посилення експлуатації трудящих: скасовано профспілки і колективні договори, заборонені страйки, суттєво ускладнено перехід з однієї роботи на іншу. Більше того, починаючи з 1938 року, кожен німець був зобов’язаний працювати там, куди його направила держава, під страхом штрафу і в’язниці. Робітники були позбавлені жодних засобів впливу на владу й капітал. Гітлеру дискусії із соціалістичним крилом нацистів захищав інтереси капіталу. Показовою є його фраза з приводу того, що “націоналізації підлягає не кожне підприємство, а лише те, власники якого діятимуть на шкоду інтересам нації”. Звісно, на практиці це означало, що капіталісти продовжуватимуть гнобити робітників, однак за прояви нелояльності до влади вони будуть репресовані. Сьогоденні нацисти не відмовляються від гасла про обмежену експропріацію капіталістичної власності. Тобто вони не вважають капіталізм людиноненависницькою системою здирництва! Т. зв. “націонал-соціалізм” - це “соціалізм для багатіїв”, прихований брехливою пропагандою про можливість “класової гармонії”. Однак ефективно така система може працювати лише за умови, коли один клас (власники) - садисти, а інший (працівники) - мазохісти і отримують завдоволення від такої взаємодії. Варто нагадати, що наївні ідеалісти, які вірили в можливість “правого соціалізму” були репресовані в 30-их рр. після приходу Гітлера до влади.

Чого варта критика фашистами „системи”, якщо вони вбачають у домінуючій владі лише конкурентів? Ми бачимо у державній владі перешкоду до вільного розвитку особистості. На першому місці для нас – збудувати механізм, за якого чиновники й адміністрації будуть лише інструментом в руках народу, а сама влада буде економічно непривабливою й позбавленою пільг. Наш ідеал – суспільство, в якому найбільш важливі питання суспільного життя визначаються самоврядними громадами, а чиновники несуть відповідальність за виконання суспільних рішень. Економіка не може виконувати жодних функцій, окрім як служити інтересам усього народу і забезпечувати реалізацію соціальних прав (на освіту, медицину, вільний розвиток). За таких умов кожна людина буде цікавитись суспільними справами і усвідомлювати свою цінність. Наші опоненти ж бажають, щоб народ залишився стадом рабів, котрі не можуть самостійно приймати рішення. Цього ми пробачити їм не можемо. Тому фашизм не пройде. Ніколи.