Метою цієї розповіді є продемонструвати наскільки дивною штукою є законність в умовах українського капіталізму. Все почалося з того, що влітку Київська обладміністрація змінила тарифи на пасажироперевезення по області. Тут треба присвятити декілька речень поясненню, як же ці тарифи формуються. По-перше тарифи мають завданням захистити споживачів послуг. Тариф - це планка, вище якої плата за перевезення піднятись не повинна. Тобто, діє принцип соціальності українського законодавства. Але тариф виглядає досить кумедно - 22 копійки пасажиро/кілометр. До речі, до цього був тариф 17 коп. за цього мутанта. Як він вираховується? Тут треба згадати інший принцип українського законодавства – сприяння розвитку підприємницької діяльності. Це означає, що розрахунок робиться таким чином, щоб діяльність бізнесмену приносила прибуток. Тобто розраховується тариф по формулі, в яку входять загальна кількість пасажирів і кілометрів по області, витрати перевізника на автопарк (гуму, паливо, деталі бусиків, зарплати і т.д.) і ще трішечки, на розвиток бізнесу. Врешті-решт отримуємо вартість проїзду для одного пасажира на певну відстань. Переїзд на маршруті завдовжки 30-35 км вартує не більше 7 грн 15коп. АЛЕ ЦЕ БЕЗ НДС ТА ВИТРАТ НА СТРАХУВАННЯ. Тобто домальовуємо ще десь 22%, отримаємо 8,70. Але це ще не усі хитрощі управління обласним транспортом у відповідності до принципів прописаних в українських законах. По-перше в області немає комунальних автопарків. Нащо перевантажуватись керівництвом таким господарством, коли є такі принципи як

• рівність економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств
• розширення сфери застосування вільних цін
• створення необхідних економічних гарантій для виробників
• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку

?

Коротше кажучи, в області працюють приватні перевізники, які через процедуру  тендерів отримують право перевозити за тим чи іншим маршрутом.

По-друге, для того, щоб у області не було відрізаних від цивілізації “білих плям” маршрути чиновники прокладають так, що утворюються “хлібні” напрямки, наприклад, з Обухова на Київ, і “нерентабельні”, припустимо, такої ж самої довжини, але між двома селами. Суть в тому що в маршрутку на Київ наб‘ється 50 приречених, а в рейсі по селам доведеться возити напівпустий салон, та ще й з пільговиками.

Обласні адміністратори роблять хитро –  на один-два рентабельні маршрути нав‘язують декілька нерентабельних. Виходить, люди, які їздять на роботу в Київ днів 20 у місяць платять за себе, та за крейсирування бусиків між напівмертвим зупинкам.

Тут самий час згадати про ще один принцип, який ніколи не забувають: соціальні гарантії для незахищених верств населення. Суть в тому, що існують ті самі пільговики, і за них з бюджету держава повертає гроші приватним перевізникам. Чесно кажучи, повертає не завжди, не все і не всім. Але перевізники щось з державою не судяться. Для приватного бізнесу важливо не сваритись з державою, а отримати (на конкурсній основі) вотчину - свої декілька маршрутів. А далі тільки невдахи будуть розраховувати на гроші від держави, коли є пасажири.

При підрахунку тарифів чиновники “забули” про те, що „богдани” можуть бігати не по графіку, чекаючи поки салон заб‘ється вщент. Що можна не взяти пільговиків, “вартість” яких уже забили в розрахунок тарифу, що можна економити на техогляді, та змовитись із страхувальником. Можна багато чого, бо інспекція ніяких порушень не помічає. А якщо помічає і фіксує, то яким же чином один і той самий перевізник виграє тендери декілька разів поспіль? Виграє ж бо тому, що всі папери в порядку, порушень нема. Але будь-який пасажир зможе їх перелічити.

Але будь-який пасажир – то не уповноважена особа, а уособлення експлуатації. Скажімо, мешканець Українки, Обухова, який не знайшов роботу в маленькому містечку (а таких чимало), примушений їхати до Києва. Там він отримує зарплатню – ту частину доходу роботодавця, яку не шкода віддати наймиту. Припустимо це буде 3000грн. А на маршрутку до Києва щодня йде 15 грн і так 22 дні на місяць. Усі ж розуміють, що працівник під час кризи не прийде до директора просити збільшити зарплату з урахуванням проїзду. Підприємству і так тяжко, тяжко і приватному перевізнику, і чиновнику - усім треба показники “Рентабельності”. Зрозуміло за чий кошт?

Тут час згадати про принцип соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів.

Але хто вам сказав, що працівник із 3000 грн на місяць це низькооплачуваний  чи малозабезпечений? Це середній показник по області, значно вищий за прожитковий мінімум. Скромно можна прожити. А якщо не задоволений рівнем свого життя, то ліберали, захисники ринкових відносин заснованих на конкуренції тобі скажуть: розвивай себе, борись, стань кращим товаром на ринку праці і отримай більше. Ще кращу пораду ніж від цих теоретиків дадуть практики – треба знайти друзів в адміністрації і собі виграти який-небудь тендер. Тоді про твою рентабельність буде хвилюватись держава, тоді свої ризики “жити скромно” ти перекладеш на тих лохів, які не пристосовані до вільної конкуренції.

І якщо вже ти не лох і скромність не для тебе, то треба це продемонструвати тим самим засобом, яким користуються і чиновники адміністрацій і  переможці тендерів і прокурори  нещасних областей. Треба на гроші, вичавлені з “непристосованих” пасажирів, недодані на зарплатах, збережені від кризи заходами по боротьбі за “Рентабельність” купити німецьку, чи, хоча б, японську тачилу! Найцікавіше, що український пристосований пацанчик таким чином надає можливість дуже скромному німцю (лоху по міркам прихильників ринкової конкуренції) не хвилюватись про розмір зарплатні.

От виходить що принципи українського законодавства і взагалі наші погляди на життя, які дозволять поважати і захищати інтереси хабарників, успішних рейдерів, дають можливість руйнувати залишки радянської соціальної інфраструктуру і вичавлювати з природи все, що продається, існують в симбіозі із міцною системою соціальних гарантій тих держав де виробляють товари, що допоможуть “підкреслити статус” українцю. Простіше кажучи, ми вкладаємо життя в вирощування бананів, щоб наші хазяї-плантатори могли виміняти на них стильний капелюх.

Автор: Риба

Джерело: Соціальна Альтернатива

This entry was posted on Friday, September 11th, 2009 at 2:05 am and is filed under Греблю Рве!, Теорія. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.