Україна - країна котра за невеликий проміжок часу пережила великі соціально-економічні зміни. Багато бід її громадян, особливо робітників, пов’язано з тим, що багато стереотипних уявлень про суспільні інститути вони перенесли з попе­редньої епохи в нові умови.

У бюрократизованому Радянському Союзі профспілки були такими ж деко­раціями “робітничої держави”, як і “броня” для робітників на членство у КПРС та на депутатські мандати Верховної Ради СРСР. Переставши видавати путівки на відпочинок й новорічні подарунки, правонаступни­ки радянських профспілок, тим самим, втратили і доцільність свого існування в очах робітників, так як нічим іншим за часів СРСР не займались. В незалежній Україні більшість, якщо не всі, “протестних акцій” “жовтих профспілок” організовувались з метою розрядити ситуацію напередодні проведення аналогічних заходів парла­ментськими лівими партіями. Українські гірняки, сильно деморалізовані результата­ми потужних страйків кінця 80-х рр., все ж спромоглися на певні заходи економічної боротьби за свої права. їх майже нульовий ефект був результатом того, що у ході про­ведених страйків роботи призупинялись, головним чином, на шахтах котрі і так фак­тично простоювали. Такий стан речей не тільки викликає неадекватні масові уявлен­ня про роль і значення профспілок, а й поширює апатію до організованої боротьби за соціально-економічні права. Між тим в історії взаємин праці й капіталу професійні союзи займають одне з провідних місць. Те, що капіталісти передових індустріальних націй отримували гігантські надприбутки під експлуатації відсталих у розвитку країн третього світу, само собою не було ще для них приводом піднімати за рахунок цього прожитковий рівень для робітників своїх країн. Не проповіді пасторів і ксьондзи, а послідовна боротьба організованих у профспілки кількох поколінь робітників, починаючи з середини XIX ст., примусила капіталістів “ділитись з ближніми”. Сьо­годні робітники Західної Європи зазнають не менш шаленого тиску на свої права, ніж українські на протязі ось уже більше 10-ти років. Та про таке падіння життєвого рівня, якого зазнали українці з кінця 80-х рр. не може бути і мови, бо організоване в дієві професійні спілки робітництво, хоч і відсту­пає на всьому фронті виробничих відносин, та не здає без запеклого бою жодної позиції. Як і всякі інші, суспільні процеси ма­ють інерцію руху. Зростання української економіки створює сприятливі умови для економічної боротьби робітників, але все ще розповсюджена у середовищі робітників соціальна апатія дозволяє буржуазії про­довжувати наступ на права робітників. Ро­зуміючи неминучість наростання робітни­чого спротиву, вона намагається спішно закріпити свої позиції і поставити юридичні перепони дієвому функціонуванню робітничих організацій. Цс проявляється, зокрема, у намаганнях протягнути через парламент архіреакційний Трудовий ко­декс. У числі іншого, проект нового кодексу містить положення про необов’язковість згоди профспілки на підписання колектив­ного договору і звільнення працівників. Прийняття такого закону поставило б профспілки у положення суто дорадчого органу при роботодавцях і не залишило б йому ніяких легальних засобів захисту робітничих прав. Важко поки що передба­чити кінцеву редакцію проекту, бо різні пар­ламентські сили мають різні зобов’язання перед своїм електоратом. До того ж ситу­ація ускладнюється протистоянням з пи­тання геополітичної орієнтації, що приму­шує деяких політиків, у популістських цілях, розігрувати роль попечителів страж­денних. Важливо інше - незалежно від того, в які умови буде поставлено функціонуван­ня робітничих організацій, без їх боротьби за робітничі права годі й думати про поступки капіталістів в умовах й оплаті праці для робітників. Врешті-решт у жодній країні робітничий рух не починався з того, що його “дозволяли” - легалізація профспілок з боку влади завжди була лише визнанням їх сили.

Ті робітники, які роблять для себе вибір на користь боротьби за покращення умов праці, відразу стають об’єктом пе­реслідування з боку роботодавців: ще не до­бившись поставлених цілей вони вже поз­бавляються шансу поліпшити своє станови­ще завдяки панській ласці. Проте розумни­кам поживитись з того як “дурні б’ються” нагадаємо, що “крайня хата” зручне місце не тільки для філософствувань “про індивіда і стадо”, а й для вовків, котрі не проти побенкетувати на чиємусь подвір’ї.

Практика доводить, що роботодавець, наважившись на погіршення умов праці або на скорочення штату, йде шляхом най­меншого спротиву й обирає своїми жерт­вами, у першу чергу, найбільш беззахис­них, частіше - вчорашніх фаворитів, які добивалися свого положення саботажем ініціатив профспілки і яких остання тепер не має ніякого бажання і юридичних підстав захищати.

На даний момент у Києві та в кількох областях України діє незалежна профспілка „Захист Праці”. До її лав входять представники різних професій – працівники торгівельних мереж, будівельники працівники сфери медицини, засобів масової інформації. Сам факт появи осередків цієї профспілки викликає шок в адміністрацій. За плечима профспілки досвід боротьби за права трудящих – профспілка відновлює порушені права у судовому порядку, а також здійснює вуличні акції протесту. „Захист Праці” входить в міжнародне профспілкове об’єднання UNI, що дозволяє ініціювати кампанію міжнародної солідарності на захист українських трудящих.

Інформацію про діяльність профспілки можна знайти ТУТ

По темі:

“Як не вилетіти з роботи. ІНСТРУКЦІЯ”

“Инструкция к профшантажу или Как сделать мир добрее”

This entry was posted on Monday, March 23rd, 2009 at 1:30 am and is filed under Теорія, ЩО РОБИТИ. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.