Прочитавши книгу «Боротьба триває. Націонал-соціалізм як він є» (2008) можна зрозуміти причини «еволюції» вітчизняних нацистів. В лапках тому, що досить умовна і торкнулась лише форми пропаганди. «Українська націонал-трудова партія», яка прирівнювала боротьбу проти приватновласницьких інстинктів до «українофобії», одягнула ярлик борців «за безкласове майбутнє». Адже володіючи набором догм довоєнних часів вони не могли витримати конкуренції з лівими.
Праця ставить за мету реалізацію «божественного завдання по спасінню Європи» і розвінчання «міфів про націонал-соціалізм». Для цього автори – Євген Герасименко і Максим Зінковський – не полінилися створити нові міфи. Книга рекомендує підіймати лише «табуйовані теми»: єврейська сіоністська змова, міф про Холокост, сутність расової гігієни (с.210). Але сьогодні «на щит» ультраправі піднімають привабливі гасла лівих, уникаючи зайвої конкретизації: проти «капіталізму», «глобалізації» та «імперіалізму». Раніше нацистам вистачало щирості уточнювати, що вони під цим розуміють.
Протоколи арійських мудреців
Результат кількарічної праці двох «ідеологів» оцінили лише в маргінальних колах. В бібліотеці сайту «автономних нацистів» “фундаментальний теоретико-практичний посібник” (!) знаходиться на першому місці. Твір не втрачає своєї актуальності – саме зараз вирішується питання про переклад книги на рідну мову «українських патріотів»
Можливість будь-якого майбутнього, окрім як націонал-соціалістичного, відкидається з перших сторінок, оскільки інші економічні системи «продемонстрували свою неефективність». При чому аргументація зайва і тому… відсутня. На цьому тлі не виглядає дивною відсутність джерел про успіхи Третього Рейху. Натомість окремі фрази повторюються безліч разів, приміром, «Інтереси суспільства – понад усе» згадується щонайменше 12 (!) разів. Не дарма перші місця у „заповідях політичних солдат” відведено двом імперативам: „вір” та „підкоряйся” (с.215).
В якості єдиного суспільно-політичного орієнтиру виступає лише «німецький народ періоду 1933-1945 років, насильно втягнений у Другу світову війну» (с.18). Схожість назви до «геніального» творіння Адольфа Гітлера не випадкова. Саме з «Майн Кампф» перекочували формули, що обґрунтовують диктатуру в очах обмеженої людини: «тільки окремі вольові особи та/або невеликі групи однодумців, борців в усі часи були й залишаються каталізаторами історичних процесів» (с.10). Надзвичайна увага приділяється моральним якостям таких «вольових осіб», а не реальним механізмам обмеження їхньої волі. В кращих традиціях геббельсівської пропаганди абзаци завершуються знаками оклику, що уподібнює працю до „книги наказів”. Як і їх німецькі попередники, неонацисти визнають принцип фюрерства, обіцяють боротися за «необмежену владу» і дотримуючись нині демократичних законів, клянуться, що «коли самі будуть при владі, то не допустять будь-яку опозицію» (с.20). Неймовірно, але режим «елітарного авторитаризму» (с.175) спиратиметься на «авторитет державного переконання і роз’яснювальну роботу» (с.76). Автори заспокоюють: період партійної диктатури не вічний. Після нього усі владні повноваження концентруються в руках Лідера нації та Вищої ради (с.173).
Як можна здогадатись, конкретика великих змін зводяться до формули «коли ми прийдемо до влади». При цьому намічені тактичні пріоритети, які дозволять вже зараз здобувати симпатії. Серед них «лідирують» «боротьба проти засилля інородців» (с.199), протидія популяризації «негритянської» музики та «збагаченню» мови американським сленгом (с.200). Не страждаючи зайвою скромністю, побиття мігрантів (єдине, чим «прославились» ультраправі) автори книги іменують «боротьбою за народ». Себе ж просто – «нова Велика Україна».
Свобода – це рабство. Революція – це примирення?
Своїм завданням НС-партія вважає «примирити і включити в себе всі існуючі в народі прошарки, класи і течії» (с.20). Відповідно, під революцією вони визнають «примирення всіх українців в українській державі». Більше того, сама можливість класової солідарності відкидається, як „комуністичний міф”, лише на підставі того, що капіталізм вже всіх розколов на „ініціативні групи, партії, прошарки, класи, профспілки” (с.74).
Далі розкриваються найбільші страхи нацистів: «Класова боротьба – це боротьба, спрямована на самознищення народу, це… катастрофа, яку з таким натхненням чекають марксисти» (с.351). «Соціалізм – це спільна боротьба всіх прошарків суспільного організму», – повторюються догми Гітлера (с.24). «Еліта політичних солдат» змусить вас в один прекрасний день пробачити олігархам усі утиски й образи заради системи, що «дозволить повноцінно розвиватись приватному підприємництву, а отже й організованій народній економіці» (с.30); заради суспільства, де „класова боротьба уступає місце класовій гармонії” (с.74). Нав’язуваний «Третій шлях» органічно поєднує недоліки «дикого» капіталізму та радянського «комунізму»: соціальна нерівність триматиметься на тоталітарних методах. Гасло Великої французької революції («найбільш руйнівної в історії»!) «Свобода, Рівність, Братерство» визнається «брехливим» (с.60). Найкумедніше, що сьогодні один із авторів книги вже пише панегірики тій самій «найруйнівнішій» революції і розглядає якобінців мало не як націонал-революціонерів.
Рух, який проголошує «смертельну боротьбу» капіталізму, не посягає на його основу – право на привласнення засобів виробництва, експлуатацію людини людиною і самовільне розпорядження прибутком. Серед рис капіталізму вони помічають «процентне (кредитне) рабство» і пропонують націоналізацію «більшої частини» великих підприємств: «націоналізації підлягає лиш те, що потрібно націоналізувати».
Стверджується, що ліберальна і ліва ідеологія мають між собою безліч спільного: визнання прав людини, захист мігрантів, емансипація жінок. Й лише похапцем оговорюється, що вони мають «різні погляди» на соціально-економічну модель. Всюди нацисти помічають «пропаганду гомосексуалістів», але прикладів не наводять (с.111). А як тоді можна кваліфікувати фразу «НС-партія організовується як цілісне чоловіче співтовариство» (с.127)? Чи не є це такою пропагандою? Чи може це концепція секс-автаркії? Мабуть, не випадково обкладинку прикрашає фото «махрового нациста» Міхаеля Кюнена, який закликав толерантно ставитися до геїв-нацистів. Київські неонаці твердять, що при цьому сам Кюнен не був гомосексуалом. Насправді, питання про сексуальну орієнтацію Міхаеля є дискусійним і в ультраправому середовищі.
Остатки белой роскоши
Розмірковуючи про вирішення «одвічного питання» у розділі „Демократія як інструмент сіонізму”, євреям пред’являють обвинувачення: вони розповсюдили на всі народи ідеї рівності, призначені спочатку для білих (с.105). Менше з тим, дискримінація торкнеться не лише євреїв, а й «слов’ян», які не доведуть вірність національним нтересам.
У расистському екстазі «дослідники» роблять ще кілька сенсаційних заяв, які можуть бути порівнянні з відкриттям Америки. Йдеться саме про відкриття Америки, але в якості прабатьківщини аріїв! “Спочатку “мирний” потік азіатів і чорношкірих подався до Америки, Австралії та Європи, далі створив на цих споконвічно арійських землях проблему національної меншини…” (ст.48). Дивно, що при цьому «расовий класифікатор» відносить американських індіанців до монголоїдної раси (ст.37). Що, власне, теж не дуже точно. Сучасні антропологи вживають термін «американоїди».
«Расові» розділи більш переобтяжені цифрами, ніж «економічні». Не зважаючи на це, вони мають більше спільного, ніж здається. Адже під расовою боротьбою тут розуміють задоволення апетитів транснаціональних корпорацій: «Біла раса потребує значні запаси сировини, так як ресурсів, наявних на її території – Європа, Америка, Австралія – недостатньо» (с.47). «Націонал-революціонери» ностальгують за добою імперіалізму: «апелювання до «сумління» білої людини призвели до того, що вона практично добровільно й безпорадно здала панівні позиції в Африці та Азії» (с.49). Виявляється, всесвітня економіка залежить від «примітивних» рас Третього світу, які узурпували природні багатства на власній території (с.48). Той факт, що в значній мірі видобуток ресурсів знаходиться в руках європейських та американських ТНК, «правим антиглобалістам», очевидно, не відомий. «Ми не можемо повернути час назад – колоніальна ера вже далеко позаду. Тим не менше, як і раніше, присутня гостра необхідність в забезпеченні життєвого простору… Арійський світ повинен знову отримати контроль над сировинними ресурсами!» (с.53). «Буде сформований Новий європейський порядок, який поведе боротьбу за виживання білої раси і відновлення її домінуючого положення у світі» (с.55). Тож неонацисти і сьогодні підкреслюють, що своїм ворогом вважають лише російський, американський та ізраїльський імперіалізми. Отже, неонацисти продовжують вірити в його “добру” варіацію.
Превентивний імперіалізм
Далі нацисти конкретизують своє розуміння національно-визвольного руху: „прагнення до завоювання і могутності є природнім життєвим проявом”. „Звільнений народ змушений проводити свою власну експансію, підкоряти прямо або побічно інші народи, попереджуючи загрозу з їхнього боку”. Проголошується, що націонал-соціалізм культивує націю, яка „атакує першою” (с.133). При цьому відбувається рішуче відмежування від „імперіалізму”, позаяк він загрожує „розчиненням народу-завойовника в підкорених народах” (с.134). Отже, потрібно „збагатити” імперіалістичну війну геноцидом мирного населення? Цинічно вказується, що НС-партія виступає за „справжній мир” (с.147), уточнюючи втім, що він має будуватись на „наших, справедливих умовах” (с.154).
Для «переконливості» вони наводять цитату профашистського ідеолога ОУН Дмитра Мирона-Орлика: «На ворожий шовінізм потрібно відповісти запеклістю і винятковістю власного національного шовінізму» (с.259).
Німецький нацизм замість римського права
Копіюючи програму НСДАП «25 пунктів», українські неонацисти взяли й найбільш беззмістовні пункти, серед яких – «заміна римського права і встановлення українського народного права» (с.374). Римському праву, по якому живе весь світ за винятком кривавих фундаменталістських режимів, вони дорікають за те, що воно «не враховує законів природи та інтересів нації». У якості альтернативи вони пропонують звичаєве право, що засновується на традиціях і моралі. Цікаво, що така позиція суперечить висловленій раніше: формальне право – це лише інструмент, сам по собі нейтральний, який може застосовуватись і на благо (с.61). Вимагати від нього «традиційно-правового розуміння народу» (с.375) – теж саме, що вимагати його, скажімо, від комп’ютера.
Розкритикувавши систему права загалом, вони дають «альтернативу» лише у кримінальній галузі, пропонуючи наївні «новації». Мабуть нацистам невідомо, що наведені ними кваліфікуючі обставини існували ще в Кримінальному кодексі УРСР 1960 року: тяжкість діяння, обставини вчинення, особа злочинця. Окремі елементи правопорядку ультраправі запозичують з традицій, підтримуваних заокеанськими «масонами»: «джерелом права для суду має стати судовий прецедент» (с.377). При цьому ряд положень буржуазного права прямо перекочували у новий НС-порядок (критерії поділу підприємств за розміром співпадають із нинішнім Господарським кодексом; є посилання на звичаї міжнародного права про статус підданих). Варто провести історичну аналогію: поставивши таку недосяжну мету, А. Гітлер не знищив винайдений «велосипед» приватного права (цивільного і комерційного), зате вніс зміни до кримінального закону, передбачивши відповідальність у т.ч. за міжрасові шлюби та інакодумство. Плюс розширив «надзвичайні» повноваження влади і сконцентрував її в своїх руках. «Реформа юстиції» скінчилась не розпочавшись.
Таких «ляпів» і суперечностей кожна ерудована людина знайде безліч. Однак, ми маємо рекомендувати почитати цю книгу молодим людям, які випадково «клюнули» на псевдоемансипативну обгортку неонацизму. Звісно, якщо вони наділені зачатками критичного мислення, то самі все зрозуміють. Адже свобода починається із сумніву.
Джерело: “Соціальна Альтернатива”
]]>
Что капитализм всегда развивался кризисно, является банальностью. Из каждого кризиса он выходил окрепшим и как ещё более всеобъемлющая мировая система. Но как и сам капитализм, его кризисы тоже обладают историей. В какой кризис мы вступаем сейчас и какой отрезок он отмечает в жизненном цикле капитализма? Если взглянуть чисто эмпирически, многое указывает на то, что этот кризис будет более тяжёлым и глубоким, чем мы можем это сейчас себе представить. Может быть, приведённый Майком Дэвисом анекдот о первых европейцах, которые не могли представить себе глубины Великого Каньона и отпрянули в замешательстве, действительно является единственной возможностью описать ограниченную историческую способность к представлению. (1)
Если мы попытаемся определить место актуального кризиса в почти 500-летней истории капитализма, то окажемся сегодня в конце длинного системного цикла накопления. Его основание было заложено во второй половине 19-го столетия с восхождением США как промышленной, военной и политической мировой силы.
Схватки его рождения обернулись опустошениями первой половины 20-го века, индустриальной человеческой бойней мировых войн и фашизма; а своей высшей точки этот цикл пережил сначала в 1950-х и 60-х годах и после кризиса 70-х ещё раз в «финансиализации» и глобализации 80-х и 90-х годов. (2)
«Долгий 19-й век» (Хобсбаум), ставший возможным благодаря Британской Империи цикл аккумуляции и экспансии, пришёл в первой четверти календарного 20-го к своему концу, что выразилось в мировом экономическом кризисе 1929 — 1941-х годов. Также и сегодня мы стоим перед началом конца «долгого 20-го столетия» (Арриги), ведомого США экономического цикла.
Если это местоопределение верно, перспективы на грядущие 30-40 лет не очень обнадёживающие. Все сравнимые переходные фазы в истории капитализма были связаны с долгосрочными системными кризисами, обостряющейся конкуренцией, распадом глобальной системы государств и её военным переделом. Социальные восстания, войны, революции тянулись полвека, прежде чем возможно было прийти к новым стабильным рамкам для экспансии капиталистической системы на более высокой ступени.
Исторические аналогии могут помочь нам осознать значение и размах ситуаций, для которых нам не хватает временной дистанции. Одновременно, в этом заключается опасность, что мы сами облачимся в старинные костюмы или останемся пленниками кошмаров прошлого. В каждом из своих системных кризисов капиталистическое развитие, кажется, приходило к определённому конечному пункту: экономически, экологически, социально и политически. Капитализм мог каждый раз после долгих фаз нестабильности и войн развиваться снова — и каждый раз в более крупных, ещё более глобальных масштабах.
Историческая аналогия не даёт нам оптимистических прогнозов. Но, как и каждая аналогия, она неверна. Шансы, что пролетарская борьба, восстания и революции окажут влияние на течение и исход теперешнего кризиса, сегодня больше, чем когда-либо. Это связано с тем, чем является капитал и как он развивался на протяжении своих кризисов.
Карл Маркс рас
]]>
Схоже, у легендарного британського художника Banksy виник молодий послідовник, конкурент у найбільш доброзичливому значенні - Шарик із Сімферополя. Невідомий поки що широкому загалу художник теж використовує “stencil-art” (трафаретне мистецтво) в якості зброї соціальної критики. Депресивні міські пейзажі прикрасились ілюстраціями домінуючих суспільних відносин. Не зважаючи на віддаленність Сімферополя від Лондону, відмінність у якості робіт незначна. Перше, що спало на думку - а чи не відпочиває культовий “арт-терорист” на півдні України?.. В усякому разі дивіться і заздріть кримчанам!
Джерело: “Соціальна Альтернатива”
Джерело фото: Проект “161″
По темі: Українські ліві та антифа графіті
]]>
Пропонуємо вашій увазі підбірку відомих і не дуже, лівих, антифашистських, альтерглобалістських та соціально-заангажованих музичних колективів, що грають в стилях панк, ой!, ска і реггі. Слава трудівникам сцени та пролетарського шоу-бізнесу! Бажаємо приємного перегляду.
]]>
В понедельник 12 июля 2010 в 13-30 Председатель киевского профсоюза «Захист Праці» в «METRO Cash&Carry-Украина» Владимир Демьян объявил голодовку в кабинете Андреаса Ютербока – директора ТЦ «METRO Cash&Carry-Украина» №10 возле ст.м. “Позняки” (пр-т Григоренко, 43). Голодовка протеста связана з требованием прекращения репрессий против членов профсоюза «Захист Праці» в данном ТЦ. Кроме этого выдвигается требование согласовать график сменности кассирш-членов «Захист Праці» с профсоюзом в котором они состоят, как этого требует действующий КЗоТ. Этот и другие вопросы администрация согласовывает с т.н. «Всеукраинским профсоюзом работников «METRO C&C-Украина» («желтый» профсоюз, созданный Администрацией и возглавляемый заместителем Начальника Службы безопасности торговой сети г-ом Жмуром). От имени профсоюза «Захист Праці» В. Демьян обратился с призывом ко всем наемным работникам проявить солидарность.
Конфликт между членами профсоюза и администрацией назревал давно. Была выбрана эффективная форма шантажа – невыгодные графики сменности, составленные вопреки просьбам девушек, а подчас и здравому смыслу. Непосредственная начальница кассиров Наталья Барташевич обещала учесть мнение работниц лишь после того, как они покинут ряды профсоюза «Захист праці». Также были зафиксированы другие нарушения: а) незаконные выговоры, б) незаконные ежедневные личные обыски сотрудников ТЦ при выходе с работы, в) отказ в предоставлении законной возможности профактиву проходить медицинское освидетельствование в рабочее время за счет предприятия. Частыми стали необоснованные вызовы на беседы с начальством в кабинетах.
24 июня Владимир Демьян помог организовать стихийный митинг в гипермаркете с требованием встречи с админинистрацией. Результатом встречи стали пустые обещания со стороны А. Ютербока. После первых попыток сопротивления администрация усилила давление. В итоге под диктовку собственника 10 человек написали идентичные заявления о выходе из профорганизации.
Против девушек-кассиров была развернута кампания давления при содействии замначальника СБ г-на Жура.
Члены первички видят в происходящем также гендерный подтекст. «В ТЦ на Позняках в нашем профсоюзе состоят только женщины, которые мужской дирекцией и СБ воспринимаются, судя по всему, как некое «слабое звено» в структуре «Захиста праці» в сети гипермаркетов».
Напомним, что сам В. Демьян как профсоюзный лидер пострадал за свою деятельность и потерял работу, но был возобновлен на работе после кампании межуднародной солидарности.
Следите за обновлениями!
«Захист Праці» - независимый профсоюз, объединяющая в своих рядах работников сферы транспорта, масс-медиа, торговли. Профсоюз защищает своих членов в судебном и внесудебном порядке и является учасником глобальной профсоюзной структуры UNI, которая позволяет проводить международные кампании солидарности.
ОБНОВЛЕНИЕ (17-30): К голодовке присоединились также члены профсоюза - Наталия Яцюта, Валентина Колнооченко, Наталия Каминская. В 10-00 Н. Яцюта не была допущена к рабочему месту, якобы из-за того, что её выход на работу не был предусмотрен графиком. Хотя ранее ей пообещали такой режим, позволяющий ей присматривать за своей 71-летней матерью, которая перенесла два инфаркта. Её коллеги - В. Колнооченко и Н. Каминская по сути объявили забастовку и отказываются выполнять трудовые обязанности до момента проведения конструктивного диалога. Все трое женщин - матери-одиночки. На место прибыл Олег Верник, Председатель ЦК профсоюза “Захист Праці”, который требует встречи с директором Ютербоком.
Кроме этого Н. Каминская заявила об угрозе её жизни. 1 июля 2010 года начальник Службы Безопасности ТЦ на Позняках Жур вызвал В. Колнооченко в свой кабинет. В связи с жесточайшим психологическим прессингом в рамках антипрофсоюзной кампании Наталья Каминская также пошла в кабинет к Журу, чтобы морально поддержать Валентину. Жур спросил Наталью – почему она пришла к нему, если он ее не вызывал. Ответ был связан с тем, что Наталья пришла морально поддержать своего товарища по профсоюзу и быть свидетелем ситуации. На что Жур ей прямо в лицо сказал следующее: «Свидетели долго не живут…». Похоже, слова администрации METRO не расходятся с делом. Несколько дней тому Н. Каминская начала встречать подозрительных мужчин по дороге на работу, которые ей “советуют” “вести себя хорошо”. Это станет поводом для обращения в прокуратуру и милицию.
ОБНОВЛЕНИЕ (19-00): Как сообщает сайт профсоюзной организации “Захист Праці” в ООО “METRO C&C-Украина” , голодовка окончилась победой. “В результате переговоров, к которым вовремя подключились Олег Верник - Председатель ЦК профсоюза “Захист Праці” и директор по персоналу “МЕТРО” Михаил Завылов, удалось найти решение проблем членов нашего профсоюза на Позняках в Киеве. Графики сменности членов профсоюза впредь будут согласовываться с нашим Комитетом, медицинский осмотр будет проводиться в рабочее время с оплатой по-среднему, прекратится давление со стороны службы безопасности “МЕТРО”, будут учитываться администрацией семейные обстоятельства и нужды сотрудников при составлении графиков сменности и других мероприятий. Договорившись об этом, голосованием было принято решение голодовку прекратить в 18 час. 50 мин. 12 июля 2010 года.
К сожалению не удалось договориться с директором торгового центра Андреасом Ютербоком, он сидел и только слушал. Нам показалось, что у него либо нет позиции либо он подчинился обстоятельствам, в связи с этим мы ожидаем дальнейшие нарушения ЗАКОНА с его стороны.
Мы не расслабляемся никогда и готовы к новым битвам за наши права!
В это время председатель “всеукраинского” лжепрофсоюза работников МЕТРО за счёт МЕТРО находится в Кривом Роге и агитирует сотрудников вступать в свой псевдопрофсоюз, обещая льготы от администрации, путёвки и другие привлекаловки. Их не волнуют действительные нужды людей, им нужно купить ваши души”.
Контактный телефон: 063-181-19-56 begin_of_the_skype_highlighting 063-181-19-56 end_of_the_skype_highlighting Демьян Владимир Анатольевич
Телефон гипермаркета: 492-10-00 ; 0-800-501-401
Освещение в СМИ:
http://www.nr2.ru/kiev/291621.html
Источник: “Хроніка самозахисту”
]]>
У сучасній вітчизняній політичній журналістиці і так званому експертному середовищі останні роки є “загальним місцем” думка, що демократія, вільний ринок, громадянське суспільство - це речі, які є якщо не тотожними, то принаймні взаємопов’язаними, і одне без одного існувати не можуть.
(Наприклад, контент прес-конференції журналістки телеканалу СТБ Наталії Соколенко).
Навіть більше, дехто проголошує, що цій тріаді альтернативи немає і не може бути, адже капіталізм, як ринкова система, “забезпечує найбільшу свободу для величезної кількості людей“.
А звідси буцімто й починається демократія, політична свобода і так далі. Але чи це так насправді?
Визначення “капіталізму” і “демократії”
Розпочнемо з визначень. За Оксфордським політичним словником, демократія з грецької означає “народовладдя”. Демократію, як описовий термін у найзагальнішому розумінні, можна вважати синонімом урядування більшості.
Поняття “капіталізм” у соціальних науках використовують для позначення економічної системи, у якій засоби виробництва перебувають у приватній власності, а виробництво та розподіл товарів здійснюються через механізми “вільного ринку”. Головним мотивом діяльності за такої системи є накопичення “капіталу” як прибутку з ринкових операцій.
У європейській політичній традиції мислення, чиї дефініції ми використовуємо у політичному житті, існують два домінуючі розуміння поняття “капіталізм” - Маркса і Вебера.
Для першого “капіталізм” - це суспільно-економічна формація, заснована на приватній власності на засоби виробництва і експлуатації найманих працівників капіталістами. Для Вебера - це синонім синтезу духу підприємництва з раціональністю та розрахунком.
Отже про демократію тут не йдеться. І це зрозуміло, бо для європейської системи політичного мислення, представленого такими іменами як Платон, Аристотель, Аквінський, Руссо, Маркс, Мілль, Грамші та інших, - характерне розведення поняття урядування більшості - її найкращих представників, і урядування меншості - найбагатших капіталістів -власників.
Урядування останніх, згідно цієї традиції, завжди відповідає їх особистим інтересам, а не інтересам більшості і загальному благу.
Тобто на рівні дефініцій капіталізм і демократія - це поняття не просто несумісні, а такі, що знаходяться у жорсткій опозиції одне до одного.
Капіталізм призводить до демократії?
Ринкова економіка і демократія не лише на концептуальному рівні не тотожні поняття. Вони не тотожні на практиці.
Звернімося до історичного досвіду.
Блискучий приклад того, як прагнення до ринкової економіки, приватизації соціальної сфери, капіталізму, призвело до згортання демократії, дає нам Чилі. Ця південноамериканська країна у 70-тих роках минулого століття внаслідок військового перевороту отримала нове керівництво.
Піночет - переконаний прихильник вільного ринку - заради нього та своїх ринкових реформ, “лібералізації” створив у країні небачену репресивну машину по знищенню політичних опонентів, залякування населення репресіями.
За самими скромними даними внаслідок його капіталістичних “реформ” з країни поїхала десята частина населення - мільйон чоловік. Тисячі громадян Чилі просто зникли без вісти, а ВВП країни знизився на 15-20%.
Німецький економіст Франкл назвав такі капіталістичні реформи у Чилі просто - “економічним геноцидом”. Звісно, якби у цій країні працювала демократія, як влада більшості, існували вільні вибори навряд чи можна було б очікувати такого сумного результату.
Однак, як бачимо, вільна економіка і капіталізм себе напрочуд добре почувають не за демократії, а за авторитарних способів керівництва, коли незначна меншість за допомогою наявних у неї силових та управлінських важелів може нав’язувати свої інтереси більшості населення.
Те саме стосується й Росії часів Єльцина, коли заради проведення економічної капіталістичної лібералізації, запровадження вільного ринку потрібно було розстрілювати легітимно обраний російський парламент у 1993. Тобто знищити молоду російську демократію.
І це не поодинокий випадок. Канадський соціолог Кляйн у своїй книзі “Доктрина шоку: розквіт капіталізму катастроф” (2007) дослідила подібні процеси знищення демократії заради капіталістичного економічного курсу, складовими якого є лібералізація, приватизація на матеріалі “шокових терапій” у Чілі, Болівії, Аргентині, Бразилії, Китаї, Польщі, Росії, Іраку.
Скрізь, де здійснювався курс на побудову вільної ринкової економіки, відбувалося згортання демократії, а як результат - сповзання у авторитаризм та корумповану, вільну для незначної меншості антидемократичну корпоративну економіку.
Cоціологи з Оксфордського і Кембриджського університету опублікували у 2009 аналітичну доповідь, де фактологічно доводять, що шоковий перехід від планової економіки до капіталізму, лібералізація, масова приватизація у Європі (включно з Україною), Центральній Азії в період початку і середини 1990-тих справили величезний негативний вплив на стан здоров’я населення.
Більш ніж 10 мільйонів передчасних смертей, різке падіння тривалості життя людей. Ось вам і реальні наслідки “свободи” для всіх.
Відтак ті країни, де демократичні механізми були знищені в ході капіталістичних реформ, понесли найбільші втрати серед населення (Україна, Росія). Там, де вдалося їх через певний час відновити, як от у Польщі або в Чехії, і призупинити капіталістичні реформи, що не сприймалися населенням, ситуація краща.
З іншого боку, відсутність дикого капіталістичного ринку у багатьох випадках не заважає, а навпаки сприяє розвитку демократії, свободи у її різноманітних формах.
Так було в СРСР (і в радянській Україні) у 20-тих роках минулого століття та в часи Перебудови, є в Республіці Куба, в США в роки кейнсіанської економічної моделі (1930-1970 роки), післявоєнній Німеччині, Франції, Швеції, Норвегії тощо.
Регулювання ринку, значний державний сектор, “велика держава” сприяють вираженню інтересів більшості населення - громадян цієї держави, а не лише невеличкої групки “жирних котів з Волл-стрит” (вислів Барака Обами) капіталістів-ринковиків, чиї вузькі інтереси завжди розходяться з інтересами більшості громадян.
Це просто здоровий глузд і звичайна логіка.
Підсумки. Який висновок з усього цього можна зробити? Очевидно, що капіталізм у більшості випадків призводить до “дефіциту демократії”, підміною її владою найбагатших, тих, хто контролює ЗМІ, засоби виробництва та основні фінансові потоки.
Світова фінансова криза у країнах ЄС та політичні протести більшості населення у Греції та Німеччині проти впровадження вільноринкових реформ, масової приватизації, як засобів покращення економічного стану та виходу з кризи, стали ще одним прикладом того, як великий капітал та політичний клас (меншість) з легкістю ігнорують інтереси більшості, яка вийшла на вулиці з гаслами “Ми не будемо платити за вашу кризу”.
З іншого боку, плутанина (або навіть свідома маніпуляція?) через ототожнення понять “капіталізм” і “демократія” у вітчизняній політичній журналістиці і є коренем багатьох проблем нашої країни, бо ж люди в своїй масі звикли довіряти журналістам та експертам.
І, відповідно, - робити свій вибір на виборах. Це є яскравим прикладом впливу ідей (як бачимо, інколи і хибних) на політику. Тому слід почати мислити, бо ж мислити критично - це значить мислити взагалі.
По темі: Маніфест Соціальної Альтернативи
Автор: Олексій Якубін, політолог
Джерело: Українська Правда
]]>
Львів. Antifa Hooligans. “Наші серця б’ються зліва”
Джерело: Львівські антифа
Київ. sXe
Львів. 1 травня. День всесвітньої солідарності
Одеса. Working Class.
Джерело: SHARP.AT.UA
Київ. RASH (Red & Anarchist Skin Heads)
Київ. Antifa
Українка (Київська обл.). Antifa
Сімферополь. Вместе против фашизма. Помним и скорбим!
Джерело: antifa-action.org.ua
Київ. 161 (зашифрована абревіатура “AFA” - “Antifascist Action”‘)
Джерело: Проект “161″
Дніпропетровськ. 161 і логотип S.H.A.R.P. (“Skin Heads Against Racial Prejudices”)
Джерело: Проект “161″
Сімферополь. Футбол против расизма
Джерело: Антифашистська Дія
Київ. Мы помним!
Джерело: Проект “161″
Ялта. 1 мая
Джерело: Проект “161″
Сімферополь. 1 мая
Джерело: Проект “161″
Одеса. Antifa Skinheads
Джерело: SHARP.AT.UA
По темі: Найкращі ліві та антифа кліпи
]]>
“Соціальна Альтернатива” залишила свій слід в історії. Такий висновок ми зробили, дізнавшись, що стали об’єктом дослідження незнайомої нам української студентки! Робота “Альтерглобалізм в Україні: від практики до теорії” з академічною скурпульозністю описує вітчизняні альтерглобалістські рухи періоду становлення. Значна частина праці стосується студентської профспілки “Пряма Дія” та ініціативи “Чорний комітет”.
Читайте реферат за посиланням: http://naub.org.ua/?p=1187
]]>
Творчість київського гурту “Єбаланс” не залишить вас байдужим навіть якщо ви не є прихильником хіп-хопу чи ультралівих поглядів. Послухати цю музику потрібно вже тому, що нічого подібного ви не могли почути в українському андеграунді. Суміш різних стилів скріплює чітка класова позиція. Авангардний хіп-хоп, в якому поєднуються цитати класиків революційної думки та афоризми нового часу. Залишається лише побажати лівим музикантам-активістам й надалі конвертувати класовій гнів у революційні хіти.
На даний момент гурт записав “демо” з трьох пісень. Перший виступ відбувся на вуличному фестивалі “Red Desert” у Києві 26.06.2010.
По темі: Найкращі ліві та антифа КЛІПИ
Джерело: “Соціальна Альтернатива”
]]>
Молодими прихильниками “Соціальної Альтернативи” з творчої групи “Контркультурна гегемонія” намальовано графіті “Соціалізм працює без криз” на виїзді з Києва. Працівники залізниці, що знаходились поруч, схвально оцінили дії вуличних митців, тому робота посеред людного місця проходила в спокійній атмосфері. Також було залишено адресу нашого сайту. Художники мають великі творчі плани і обіцяють реалізувати їх у найближчому майбутньому.
З попередньою їх роботою під назвою “Соціальна революція” ви можете ознайомитись за посиланням: http://socmodern.org.ua/?p=610
У відео-ролику використовується музична композиція “Our Streets” німецького ультралівого репера “Holger Burner”. Скачати альбом “Klassenkampfrap”можна за посиланням: http://gnwp.ru/hip-hop_rap/2423-holger-burner-klassenkampfrap-2008.html
По темі: Українські ліві та антифа графіті
Джерело: “Соціальна Альтернатива”
